Не кличте нас з останнього порога

Завчасно нас не кличте звідтіля,

куди ведуть усі, усі дороги ,—

для нас ще запечатана земля,

повітря ще закручується в горлі,

для захвату легені ще тісні,

а стільники дзеркал іще не чорні,

і щілини у вікнах — голосні,

а краєвиди світлі, неповторні…

Та вже дроти за поли нас хапали,

впивалися і терни, і сучки,

і вороння ув очі зазирало,

до пучок прилипали вже свічки…

Свистів бур’ян, і дудки голосили,

і кликали усопші вже живих,

щоб кістя їхнє знесли у могили

і визволили прах із-під трави…

Ще ластівка п’є землю по крупині

і лунко вищебечує гніздо,

сидить ще міцно в рамній хрестовині

давно забитий гострий ще гвіздок…

І доля ще не виміряла зросту,

бруса не розпустили пильщики,

тонке проміння очі коле гостро —

сльозиться світло й липне до щоки…

Хита відбитки глибина кринична,

і поклики вихлюпує вода:

—Не кличте нас із-під землі, не кличте,

ми прийдемо — недовго вам ще ждать…

***