“Не крилить крилець пташка грудкувата”

Не крилить крилець пташка грудкувата,

присохла до сучка, і оком не звильне

з снігів високих, з білої загати,

що стримує повітря весняне.

Себе високим деревом відчувши,

вона скрипить і гілкою маха,

злились в одну дві половинні душі —

всихає гілка, то й крило всиха.

Та чути їй, як гостриться сокира,

як в корінь її жили перейшли

і як душа, лаштуючись у вирій,

розв’язує отвердлі вже вузли.

Деревопташка горлечком щілястим,

дуплом вічкастим весело свистить,

і товща вітер, кращим стає настрій,

і вище стовбур, важча кожна мить.

І видно їй село, як на долоні:

хати, сади, стежки, колодязі,

собачу тічку та мишастих коней,

опудало, що на одній нозі

заклякло в самоті серед городу,

проткнувши сніг і шар глухого льоду…

На ньому шапка та шинелька дерта,

розіп’яті на вітрі рукава,

на грудях дірка, мов гніздо для смерті,

де загніздилась пташка снігова.

Кого відлякуєш і що ти захищаєш,

розвівши руки широко хрестом?

Чи снігову ти розганяєш зграю,

вціляєш в кого висохлим перстом?

Ворушаться рамена дерев’яні,

обтяжені забрьоханим сукном.

Щодня на грудях в нього ширша рана,

яка болить повітрю вже давно, —

шинелі власник став вже порохном…

Проте ще й досі пташка грудкувата,

присохши до розсошини, чека,

коли нога підтрухне сучкувата

чи відчахнеться від ваги рука…

Вона б тоді на здобич полетіла,

розкігтила б відлякуючу тінь,

перечорнила всі площини білі,

вона б тоді… О, тільки б підлетіть…

Скрипить нога, вморожена у грядку,

людинодрево в безвість робить крок;

шинеля дубне, кружеляє шапка,

посаджена ще з літа на кілок…

Та вже крізь лахи видно хрестовину,

яку гвіздок зіржавілий трима.

А вітер шарпа птаходеревину,

що одноного скаче слідкома.

***