Не можу квіти я зривати...

Не можу квіти я зривати,

Які в саду моїм цвітуть!

Не можу гілочки ламати,

Бо втіха й радість - їхня суть!

Хай посміхаються до сонця,

Та оживають під дощем,

Я ж помилуюся з віконця,

Красою, послану Творцем!

Квітує братія барвиста,

Іриси, флокси, молочай...

Я зранку в їхнім товаристві,

Смакую ароматний чай!

Вони ж, як люди відчувають,

І біль, і о́страх, і жалі.

А їх знічев’я обривають,

Та ставлять в вазу на столі!

Й не переймаються бідою,

Не збутих квіточкових мрій.

Вони ж з покірністю німою,

Прийня́ли лютий жереб свій!

Якби ж могли вони кричати,

То весь би Світ похолодів!

Свята Земля - їх рідна мати,

Їм жити сам Господь велів!