Не можу пригадать, кого я ждав

Не можу пригадать, кого я ждав

на вулиці старого міста;

з безодні висла гілка світова

на захід, мов крижина чиста.

Гойдав поволі вітер степовий

із неї сонце вечорове…

Зів’яла мідь горіла од стіни

високої сумної школи.

Душа боліла в мене і цвіла

сухими пелюстками думи:

що сонце пада з вічного зела

за море, у вечірні шуми,

а ранком з гілки свіже нависа

ізнов на землю та на ріки…

Й моя колись одірветься душа,

але одірветься навіки.

Авта летіли з вулиць вдалину

і на людей куріли димом…

Невже на віки вічні, як умру,

свою свідомість я покину?..

Загув баском над вухом чорний жук

і вдарився на шиї в комір,

його звалив я на широкий брук,

а він поліз у сірий гомін!

Свію свідомість він маленьку ніс,

не знаючи нічого за колеса,

ні за вогні, що вирвані з коліс

сухим, як скло, камінним плесом.

Коли на рейку гостру виліз жук,

набігло чавунове коло…

Я чув під проводом трамвайний гук,

чи чув же крики хто жукові?..

О будь ти прокляте, моє життя,

свідомість бідної тварини!

Адже ж була ти в чорного жука,

що пропадом на рейці згинув?..

О будь ти прокляте, життя моє,

бо як свого діждуся кола —

не вчує сонце, що нам світ дає,

мойого розпачу ніколи!..