“Не розмежовані вітрами”

Не розмежовані вітрами,

сплелись дерева понад нами.

Дрімотно голуб туркотів

в гущавині на самоті,

і соломинки золоті

ламались в’яло під ногами.

Криничні погуки зозуль

кропились у блакить півкуль

і щось забуте воскрешали,

розмиті риси проступали

крізь набігаючу сльозу:

ягня чи янгол — не впізнали,

бо крила застили зозуль.

Самоозвучені ущерть,

самоошукані собою,

ми полишали власну твердь,

щоб, впавши, скрикнути від болю.

Ото береза, а це в’яз,

і ноги коле нам солома,

і одхиля на обіч нас

важка і неухильна втома.

***