Не розплющуй очей

Тугішає звук, наче плід, в надвечір’я,

густішає зеленню втишений луг,

з розгорнутих крил обсипається пір’я, —

його перейма запорошений слух.

Був лет у півнеба шумкий, шестикрилий,

та погляд стелився — очей не піднять,

аби розпізнати ту строєну силу,

що темряву горне на гнізда багать,

що звук розрива в солов’їному горлі

і постать людську над водою дрібнить…

Які ж оці крила широкі та чорні,

що можна під ними життя все прожить.

Лиш треба себе призвичаїть до лету,

і, голос порожній стлумивши, мовчать,

і чуть, як під серцем кругліє планета,

і руки ростуть, щоб її обійнять…

Та сиплеться пір’я, і в сон нахиляє,

бо стомлений слух і зір — невидющ.

А сон — наче шлях до забутого раю.

— Не бійся, іди, тільки очі заплющ.

Бо стільки в зіниці ввібралось земного,

що, глянувши, можеш шовки почорнить,

якими застелено в небо дорогу…

Черкаєш крилом, і співає блакить,

душа сонцеповна над світом летить.

***