“Не відав, ні, той вершник, хто і нащо”

Не відав, ні, той вершник, хто і нащо

збивав його на землю, як в кіно.

Чекала ти його, дітородяща.

На пагорбах білила полотно.

Я знаю: ти заламувала руки.

Я знаю: ти ридала на валу.

Я бачу: він у космосі розлуки

шукає землю

голу і малу.

Скажи мені: коли ти зрозуміла,

що падати йому? Йому. Йому.

Ти мукою себе обгородила —

не соромом!

Ти правду, як чуму,

пережила.

Кому полотна білиш?

Чи ж він доскаче? З-під копит встає…

Чи ти доплачеш?

Та невже ти віриш

у милосердя долі і своє?!

Безмовні доли. Пагорби безмовні.

Безмовні мури сполотнілих веж.

Його оббиті друди страху повні —

ні спокою,

ні скону не даєш.

Гірка моя богине-берегине,

ну що для тебе

не із двох лиш барв?

Хто грішник?

Хто створіння безневинне?

Хто з древа роду віть свою украв?

Які полотна білиш, жінко мила,

на пагорбах вистелюючи всіх?!

Відбілювала вже ти їх, білила,

немов зіткала чорними ти їх.