“Не вимовчать, не висловить, не збути”

(За мотивами творів О. Блока)

Не вимовчать, не висловить, не збути

небесної крізної глибини,

і треба стати будяком, щоб вчути,

як м’якне сніг під сонцем весняним.

І сизий ліс, відвільглий для відлунку,

утілювався в голос мій і слух,

щоб затягти смолою кожну думку,

щоб думалось і йшлося без керунку,

бо все одно ти вийдеш на свій круг.

Зернистий сніг — млинове біле коло —

кружляє тихо,

ти у ньому вісь:

час мелеться, гуркоче кругле поле,

і пахне хлібом борошно беріз.

І, наче жар, роздмухані зіниці

горять на вітрі спрагло, як завжди;

в них залітають і згоряють птиці,

принаджені воланнями зигзиці:

широкий світе, в кров мою ввійди!

Душа, переінакшена безмежжям,

дивилась одночасно врізнобіч

і бачила, як з білої пожежі

ніс у руках двійник дванадцять свіч.

Він йшов назустріч. Полум’я хиталось.

Він в сніг шурхав і світло посміхавсь.

Хотів я крикнуть — він на губи палець,

мовляв, мовчи, почути можуть нас.

І я закляк. Не проронив ні звуку.

Лише хотів потримати свічник,

щоб він погрів вже задубілі руки

і зав’язав дрантивий черевик;

він глянув з докором. І мовчкома повз мене

пройшов перевальцем — додолу капав віск.

Мінився простір з білого в зелений,

і сніг чорнів, де він свічки проніс.

Я був зробив слухняно кілька кроків,

та враз спинивсь і озирнувсь назад,

бо що не слід, то джерело глибоке…

О, скільки їх вилискувало вряд!

І гуркіт жорен ширився, гучнішав,

так ніби нічого було молоть,

і відчував щомиті, як старіша,

мов сніг весняний, біла моя плоть.

І я хотів гукнути навздогони

отому свічконосцю-диваку,

щоб він спинивсь… Та задзвонили дзвони…

І зникло все — ніякого знаку…

***