Не ятри зором часу

Ці квіти літні — рани життя

не доторкайся пучками і очі відведи

не ятри ураз болючих зором

а кольором квіток зір не роздряпуй

не треба й білого а безіменного

такого як прихилення неньчиного лона

до всього тебе чи Наддніпрянщини

до струмування вод… Кінь тулить

губи в течію і храпами роздмухує

себе і козака сумного що затруїв

свій зір цвітом калиновим…

Тепер не промиваю проточною водою очі…

Там у минулому вони покинуті

усі неначе діти і в кожній крапці

зримості хтось хто у початках

крові вже був врахований

і принаджений до забуття нащадками…

Там вже і ми

мене ж там більше аніж тут і роду

більше там дід якого витягли

разом із щулами на колективний двір

де свиням на корита і сволок розпустили

хрести розпалися і числа розповзлися

тут тисяча

там сімсот

а решту років за браком цвяхів

до дна суспільного пришили до дна корита…

Все поросло шипшиною і не ступнеш

углибину бо карлючки впиваються

і тільки зрілі краплі

кривавим застереженням:

не озирайся на рани часу…

І гостро так довкруж

ніби карлючки з жил щомиті вихлинають…

***