НЕ ЗАЛИШУ

Як зали́шити маю я хату?

Як зали́шить подвір’я й садок?

Я не можу зали́шить це кату,

Вже розбитий, та рідний куток.

Як зали́шити можу дружину,

Що давно нерухомо лежить?

Свою першу любов і єдину,

Вік з якою зумів я прожи́ть.

Все життя ми жили́ душа в душу,

Ми ділили і радість, й біду,

Із коханою бути я мушу,

Із куточка свого́ не піду́.

Цю хатину самі́ будували,

Це гніздечко звивали удвох,

Заробляли все чесно, не крали,

Не чекали у ньому непро́х.

Наші ді́точки тут народились,

І зростали вони саме тут,

Тим, що маємо, за́вжди гордились.

Та не знали, що орки прийду́ть.

Навіть в снах найстрашніших не бачив,

Що палатиме все у вогні,

А дружина мовчить… тільки плаче,

Що Вкраїна з ордою в борні́.

І на старості що нам робити?

Та й здоров’я уже в нас нема…

Ми не зможемо звірство простити,

Що вчинила орда з усіма.

До дітей ми поїхать не можем,

Та і їм небезпечно сюди.

Може й голови скоро тут зложим

В своїй хаті від звірства орди.

Вже як буде… На все Божа воля,

Якщо су́джено це пережить…

Бо спіткала такая недоля,

Якій опір не можем чини́ть.

Вже сусідські хати́ погоріли…

Хоронив я сусідів в саду.

Так наза́вжди вони оніміли…

Хто створив сатанинську орду?

Нашу хату тако́ж зачепило…

Залишився вцілілий куток…

Скрізь уламками все тут встелило…

Та з домівки нікуди… ні крок.

Якщо су́джено жити – вцілієм,

Може скоро це пекло мине,

Та прощати таке не посмієм

За все звірство раschиsтське страшне́.

Все зрівняла орда із землею

І продовжує дальше рівнять,

І зв’язку́ вже нема із ріднею…

Від життя взя́лись нас визволя́ть.

Волонтери заве́зли нам їжу,

А вода у криниці ще є…

Не збирав я тривожну валізу,

Бо дружина – багатство моє́.

У валізу її не спакую

Й помирать не зали́шу одну.

У куточку кохану рятую,

Від орди у любов огорну.

Під опіку ми Богу дали́ся,

На все воля Господня тепер,

Ми з дружиною знов обняли́ся,

Бо любов нашу орко не стер.

02.04.2022 р.

© Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022