Не знаю чи зміг би тебе забути
Written 2022-02-09 - 2022-02-09
Не знаю чи зміг би тебе забути.
Пам'ять — всього лиш потреба привласнити,
Те, що тобі не належить. Як голос,
Як дотик до стегон прекрасної діви,
Як слово, яке про любов мироносить,
Як місто в якому печуть сувеніри
Чи крихітні форми його середмістя
Туристам. Ти — сонце, банально, та — сонце
Якому ніколи не бути в кишені.
І навіть годинник —
Жива метафізика літер та звуків,
Дійсність звичайних пустих мішеней.
Так сльози ніколи не затвердіють
Але перейдуть в безпредметну вічність
Втікаючи з ліній колін поколіннями
У хронометраж історичного попелу.
Камінь, що завжди котити доводиться
Не те, щоб спочатку, але наближаючи
Безповоротність майбутнього каменю.
Це наче продовжити лінію точкою
І кожного разу вдивлятися в іншу -
Душу, катедру, вітрину, ратушу
І бачити колір, сльозу дитинну
Силкуючись форму її описати
Залишивши книги на темних полицях
На стінах картини розвісивши, рими
Шукаючи там де розкинулась вулиця
Там де придумана справжність і випуклість
Світу, що тягнеться світлочутливістю
Та проникає у серце і в'яжеться
З тінями — В ньому любов проявляючи, —
Що
Зрештою, також тобі не належить.
09.02.2022