Не зупиняй мене, люби нестямно

Та вигадка, школяркою була,

Залишилась у творчому полоні,

Торкнеться знов горячого чола

Кохання терпкого, й на Оболоні...

Торкались руки тіла навмання,

Зливались у обіймах юних грацій...

"Не треба...", - чув, як нібито, броня

Для захисту інтимних нтонацій...

Юрбились чемно тіні, зовсім вже,

З юначих снів хить... - струни невгамовні,

Кохання з діамантів Фаберже

Моїх фантазій, мрій не знаних зовні.

Коли остання одежина впала,

Де біль дівоча не згубила втіх,

"Люби мене"! - млість шепотіла; мало,

Не рвала берегів, мрій наших гріх.

Збулись, чи ні, у вічності жагучій,

Хто ж рекламує пам'ятки весни...

У кожного, кохання краще, - з кручі...

Не зупиняй, люби як пам'ять сни..