Небесний вітряк (на мотив Чурльоніса)

Крізь хмари проломи, крізь срібні прорізи

просиливши крила, небесний вітряк

повітря молов, і пахло залізом,

бо землю захвачував промінь-гостряк!

І сипалось мливо потічками світла,

коня притрусивши у лузі й траву,

а ген, спорошивши тополю столітню,

нагнуло, хоч вішай тугу тятиву…

Мололось повітря, і сипалось мливо

сріблясте, сипкасте на скроні тобі,

і ти, як зі снігу, як скупана в сивім,

сивіла, і очі були голубі.

І хтось, учепившись в крило кругойдуче,

підносивсь поволі угору до хмар.

Здригався від вітру весь простір скрипучий,

мінилися борошна: з срібла на жар.

Кружляй, о кружляй, піднебесний вітряче,

допоки не змелеш і світ на пісок:

із глини вже міситься тісто гаряче,

і сивий співає, співа волосок…

І ти підіймавсь на крилі вище себе

на кутому промені, срібнім крилі,

і, в груди набравши холодного неба,

летиш кілька літ сторчголов до землі.

Гуркоче каміння нещадно і грізно,

і гостре крило вже ось-ось дожене,

чим нижче, тим пахне гостріше залізом,

бо стало залізним і лоно земне.

***