Небо Кибальчича (поема)

1. По дорозі до Петропавловської фортеці

Цей янгол двокрилий

на палі фортеці

кружляє за вітром,

ніяк не зірветься,

а шпиль, що завершував царське стремління,

поглиблює янгольську муку й боління.

О місто, в намисті містків і бруківки,

золочене скрізь по хрестах та верхівках,

а сподом — чорнюще, як мисль скритовбивці,

глуха шкаралуща з іменням столиці!

Де п’яний поручний візницю шмагає:

за що, наповіщо — того сам не знає…

Ніхто не рятує волаючу душу,

вода вимива сухозлоття на сушу,

і шпиль облетілий, двогострий, мов піка,

вкорочує «падшому» янголу віку.

А небо порожнє над ним, наче деко,

високе для крику,

від думки далеке.

Його необхідно іще прихилити,

щоб, час обігнавши, у мрії ожити.

Щоб вільним крилом за незриме сягнуть,

де зріє відвага людська — на майбуть.

Де вольному воля і сонячний лет

крізь обшири часу

до дальніх планет.

2. В камері

Кружалечко води, що висохло на денці,

журбою не розводь — воно не розведеться.

Рука змалює круг, ще менші впише в ньому:

оце відвічний рух на кам’яній основі.

Пиши, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно —

уже ідуть дощі, вітри високовійні.

Всі страхи відлетять — стіна тобі лишиться,

з її сумних глибин ти виворожиш птицю.

Рука жандармська

враз затре кружки й квадрати,

в яких піднісся ти

поверх шпиля,

поверх хреста,

по… вище янголяти!

Ні, не дістати!

І гомінку юрбу внизу

на себе ти поділиш,

бо в тебе — небо, в тебе — не…

бо вже летюче тіло.

На власну волю, боротьбу помножив своє ймення,

щоб виправдать жорстокий вік

своїм короткоденням.

3. Ніч

Цей мур за ніч знов виріс непомітно,

допоки я обчислював крило:

ковзнула тінь жандармська перелітна

і остудила зрошене чоло.

І тільки й видно, що цеглиння вікон,

де тріщина, як ящірка тече:

мені тепер до ранку, до край віку

цей мур ламать загостреним плечем…

Жага подовжить ліжко і підлогу,

підніме стіл на височезні ноги

і надвоє високого мене

під небом, під зірками перегне.

І в дзеркалах, що звуться — чорні стіни,

де жар вапна холоне швидко так,

докресли мрію… На твоє боріння

світанок з’явить таємничий знак.

4. Сон

Достоту, як вві сні:

колодязя горлянка,

і мерехтить на дні

води розбита склянка.

І падають униз,

зітхаючи, краплини.

— І ти перехились,

лети, лети до згину!.. —

А спрага — не змогти —

до цямрин тебе клонить.

— Ну, відривайсь, лети!

Що, в жилах кров холоне?!

Отож-бо воно й є!

Всі страхи, болі наші.

Бо кожному своє

і пить з своєї чаші.

Ха, в кожного свій смак,

своя пекота й спека.

Ув’язнений дивак,

ти полетиш дале-еко-о!..

— Не грюкай у відро!

Ти випив свою воду.

Чекай, надійде строк,

і матимеш свободу…

Ха-ха-ха!

5. Біля вікна

Мури муровані —

вікно глибоке…

Пташко без імені,

в небо порошена,

чи ж запримітиш

погляд в’язничого?

Вітер затче в парусиння широке

крила твої і вольную воленьку.

Поглядом, мрією вище злітаю,

врівень стаю я з нащадками вільними:

буде, ой буде того раювання!..

Що ж то за дощ, що малюється в небі,

зводяться плечі, стрічаючи холод…

Чути, як в’язні ходять по колу.

Де ж та подібність одного із другим?

Де ж та причинність похибок наших?

Прагнуть замкнути в коло стремління —

стіни фортечі і м’язи жандармські.

Вилущу зернята з цегли холодної —

порох у пучках і більше нічого…

Пташко без імені, вкладена в крила,

в перах стільки вітру і неба!..

Мушу цей мур розібрати по каменю,

шлях замостить до товариша вірного.

Миттю спростується в слові «відплата»

все, що закралося в серце у сумнівах:

все буде просто,

як пташка у небі,

як вибух на Невському,

знищено буде

царське свавілля,

царською кров’ю

освятиться воля!

6. До стіни

Просотані мохом червоні цеглини

і риски поздовжні

чи ж то з-під руки?

І форма квадратна безсмертної глини

засвідчить стремління його — навіки…

Проходить звичаєм в’язничість безлика,

поволі стіна від дощів розмока,

і в щілини сіє насіння осика —

то ж форма її вглибину затіка.

Чи ж треба стать щільно, щоб спина до глини,

щоб стало майбутнє на повен мій зріст,

щоб всі стільники вже надпитої глини

комусь розказали короткий мій зміст?

О стіно, що свідчиш моє проминання,

яка ж ти непевна в своїй довжині!

Проходжу тебе — зостається питання:

чи ж лишиться знак хоч якийсь по мені?!

7. Перед судом

На суде он сообщил о сделанном им

изобретении воздухоплавательного снаряда,

судьбою которого он был очень заинтересован.

Новый энциклопедический словарь

Брокгауза и Ефрона

Так щиро дихав він на всіх

своїм гарячим словом,

що стукало, немов горіх,

в лобища мармурові.

І круглозвуко, наче дзвін,

завис у просторі лункому

снаряд, що відштовхнувсь від стін,

злетів у вись невипадкову…

Віддаленіла геть луна —

вона лише досяжна нині —

мов крапка болю голосна,

що затужавіла в сльозині,

вона взернилась у хмарині…

Їм аби слово про любов,

про каяття, помилку.

Як важко продихнуть, либонь,

горлянку сполудило.

І замість слова мимри йдуть

продовгувато-сумно —

хитає головами суд

на нього так осудно…

Набрав води — скупий ковток

загуснув від мовчання,

і підступився ще на крок

до скорого повстання.

8. З крейдою в руці

У безбач, у смуть каламутної долі

мій вигук, моя ягодино, котись!

В червоній долоні — вуглини схололі

сипких перепалених сліз…

Ну, що мені стіни, сплямовані біллю,

прибить свою тінь і хутчій відійти.

По них відлопочуть пташки споночілі,

розхилять ще ширше в’язничі кути.

Миколо, ставай одночасно повсюди,

та попелом суму себе не присип!

І слухай, як простір, народжений в грудях,

свідомість твою швидко нурить углиб.

Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,

роздмухаєш всю пересушену кров

і будеш дзвеніть, як суха бадилина,

про людство знедолене, братську любов?

Хіба це все так? І з єдиним початком,

з єдиним відлунням, що котиться вдаль,

а крейда в руці, що лишилась на згадку

про мрію відвічну, якої так жаль.

9. Священик в камері М. Кибальчича

Малюнок думки в кілька рисок, —

чи то вервечки до колиски,

в якій гойдатись… німоті, —

і перетліла, як навмисне,

тоненька свічка в темноті…

Закапав віск од восковиці,

хитнулись тіні по кутках.

І випроставсь біля божниці

двокрилий в’язень, наче птах.

Щось тісно тут, де пахне смертю,

де гострий погляд, наче крик,

на стиснутих вустах упертість

ледь стримує жалький язик.

Щось страшно у норі цій куцій,

де гаснуть звуки і свічки,

бо стежать очі, як беруться

вогнем у в’язня кулаки.

10. На страту

Мої ручителі високі,

які лункі останні кроки

до ешафота від ганьби…

Сурмач, труби,

віщуй утіху —

моє обличчя повне сміху,

і кат, як брат,

під брови-стріхи

пускає погляд:

— Возлюби… —

Коли б ще хто дудів в сопілку,

і мою радість ніс, як бджілку,

і сипав квіти на бруківку,

і шепотів:

— Лицар, диви… —

Та я і так переразую

і свою душу молодую

віддам на руки, наче збрую,

ну, розпинателю, лови!..

Відчувши неласкавість дня,

з Неви — тягучий холод,

ти раптом голову підняв,

сягнув за видноколо…

Так високо — до гіркоти,

до німоти у зорі —

перо лелечине летить

і душу всю прозорить.

На широчінь грудей пустить

зітхання, як опуку,

і прокрізнить летюча мить

простерту в небо руку…

Душе моя, легка пір’їно,

немає в боротьбі загину:

є вічний бій і вічна путь.

Летить, летить легка пір’їна,

внизу ледь мріє Україна,

і щось тривожливо знайоме

в мотиві, дутім на дуду,

і грузнуть ноги, як в солому,

коли по хмарках в небо йдуть…

***