Небо

А небо не змінилося — так само

Сідає сонце і хмарки пливуть.

І сто заграв зненацька за лісами

Скривавлять дум моїх тернисту путь.

Так, небо не змінилося. Єдине,

Що здатне душу втішити в снігах.

Із світанкових хмар у серце лине

Болюча, нерозгадана снага.

Підводиться гіркою таїною

Невільницької долі дивний знак:

Раніше синь оту, що наді мною,

Не вмів я бачити й любити так.

Але чому? Невже тому, що небо

Я пізнавав серед земних речей —

В росинці, що дрижить на віях в тебе,

В лукавій глибині твоїх очей?

Моя душа, до слів кохання ласа,

Тягнулася на сяйво голубе.

Це ти була. А небо — лиш окраса.

І я любив не небо, а тебе.

Тебе немає. В мареннях про волю

Мій зір уперся в дротяну межу.

І скільки в серці сподівань та болю —

Лиш небові одному розкажу.

Обличчя сонця знов за пеленою.

Та думка несподівана втіша:

Це ти, кохана, встала наді мною —

Твоя усмішка і твоя душа.

Твій погляд з-під серпанку голубого

Захмелює, як молоде вино…

І я доходжу висновку простого,

Що небо — це Вона,

А не воно.

25.12.1980