Недорозвинений селюк

Є люди… дрібні, як їхні горизонти,

що далі свого села — нуль кілометрів досвіду.

Стоять у болоті й вважають, що то океан,

а коли чують правду — пищать: „ти дивна”.

Бо правда їм — як дзеркало:

криве, болюче, нестерпне.

Хто без свого життя — чіпляється за чуже,

бо заздрість у них — єдина валюта.

А я?

Я собі живу в Молдові, дихаю легко,

маю теплі вулиці, плани, покупки, сни.

Скоро поїду в Кишинів, замовлю планшет,

зроблю приємність собі, а не їхнім комплексам.

І поки я рухаюсь, росту, міняюсь,

вони сидять у своєму болоті,

тримаючись за нього, як за спадщину.

Їм так комфортно — бути ніким.

А я йду далі.

Бо болото не стримує того,

хто знає, куди йде.