Негритянський божок

                    М. А.

Тисячолітній, дужий баобаб

Один віддав його залізні риси,

І мертвий впав на землю чорний раб,

Коли нарешті божий погляд висік.

Прикрашений, високо на стовпі,

Він став між хиж на сонному майдані,

І ніздрі бога, ласі і тупі,

Вдихали піт і курева даяній.

І все він міг. І в біснуванні свят

Він посилав за жертви, за оздоби

Жіночу плідність, жвавих немовлят,

Здоровля, дощ, війну, рабів і здобич,

А роки йшли. І пам’ята одно:

Його зривають владні білі руки…

І ось — кімната, софа і вікно,

Округлий стіл і кава до розпуки,

Мов краплі вод, стікають сірі дні.

Ні жертв, ні просьб… О, прокляте дозвілля!

Чи ж гості це, поважні і нудні?!

І бідний бог — близький до божевілля,

Та всьому є десь береги свої,

І в атмосфері суму і зневіри

Колись пізнав, угледів він її,

3 торбинкою з пітонової шкіри,

Спочатку от… ніяковість і страх,

Пізніш цікавість, як отруйне жало,

А дівчина — звелася навшпиньках,

Всміхнулася і враз… поцілувала!

Сухі уста здригнулись на таке,

Що мало зуби не блиснули білі,

І нагло… серце, дике і палке,

Забилося в метафізичнім тілі!

Могучий бог то червонів, то блід

І сіпався на вбитому гвіздкові.

Як прагнув він різкий і тужний вид

Занурити у кучері шовкові!

О брате! Наших чарів і казок

Не виявити тут нам до могили.

У мене теж у черепі гвіздок,

Я також бог, великий і безсилий…