Нема кордонів

Вранці Любочка прокинулась, серце сяяло,

На весілля готувалась, й сама себе вітала.

Зачіска, помада, сяйво в очах,

Відчуття казки розцвітало в руках.

Майстриня працювала ніжно, як вітер,

Кожен локон і штрих — маленький секрет.

— Ти готова, Любочко, — сказала тихо,

— Тепер твоя дорога світлом дихає легко.

Потяг стояв, сяючий, без кордонів,

Везе у країну мрій, без турбот і обмежень.

Там усі говорили, як хотіли,

А знання лилися рікою — румунська, англійська, французька вміли.

Та настав момент, коли слід рушати далі,

І з гарбуза з’явилась машина, наче казкові скляні крила.

— Їдемо в Молдову! — промовила Любочка.

І кордонів не існувало — лише дорога і світло.

Дерева нахилялися вітанням,

Поля світилися золотом під сонцем.

А тато промовив тихо, з усмішкою теплою:

— Слава Богу, війна закінчилась… у серці твоєму.

І Любочка зрозуміла: справжня подорож —

Не куди ти їдеш, а ким ти стаєш.

Мир і радість — у тобі, і машина, і потяг,

Всі кордони лише в голові, а серце завжди вільне.