Немає

Я уникав кохання та приязні

завжди і на землі, і на річках,

неначе спільної кімнати в лазні,

де тільки ґудзики на сорочках

і всім і кожному ще не відомі

і ніби грають ролю таємниць,

що не даються сумніву, ні втомі,

неначе в червні щебетання птиць.

І там вночі, де садові зідхання,

а вдень гукання на ставу качок,

я уникав про дружбу та кохання

найнебезпечніших своїх думок.

Я уникав і жив, щоб уникати,

і серце призвичаював дарма

єдину волю в світі почувати,

якої, мабуть, вже ніде нема.

Аби не бути рівним ні тварюці,

ні дереву, ні мусі, ні траві,

ні тій людині, що для революцій

пожежі припасає в голові.

Я уникав, щоб поглядом стороннім

дивитися на сонце та зорю,

мов на каструлю в себе на долоні,

в якій щоденно снідати варю.

І хоч проглянути не зміг крізь віти

первопричини і всьому кінця,

але здолав щасливо зрозуміти

об’єктивізм космічного Творця.

І я до Бога не ішов, а линув,

не почуваючи тремтіння ніг,

та перервати рідну пуповину,

що в’яже до землі мене, не зміг.

Бо ось вночі з дзвіниць, де сич віщує,

я не почув годин звичайний лік,

але той хід, що тільки серце чує,

коли підходить п’ятдесятий рік,

в Баварії я став, мов гострий колос

або мов з хмари спущена стріла

з бажанням-тугою почути голос

з далекого черкаського села:

щоб дівчина співала під вербою,

полощучи на кладці сорочки,

і щоб кричали десь за рогозою

з сороками білесенькі качки…

Щоб дівчина співала про знемогу

одного серця в дальній стороні,

яке щодня збирається в дорогу

туди, де скрізь немає вже рідні…

Я уникав приязні, мов загину,

і сорочки, купаючися, дер…

і, гей, в Баварії за пуповину

земля мене шарпнула ось тепер!

І де б уже не полоскав я п’яти

і ніс у мандри торбу та жалі,

та знаю добре, знаю, мов проклятий,

що скрізь немає волі на землі!