Непорушність

Не крона на мені, волосяниця,

і страшно із корінням розлучиться.

Було смикнувсь, але спинився вчасно,

бо рвався простір і тріщали прясла.

Повз мене йшли дерева кочівничі,

знебарвлені в буденному величчі,

і кидали зневажливо в мій бік:

— Незграбиться на вітрі чоловік. —

А я стояв і думав: «О ніщота!

Що бачите, те й тягнете до рота,

ще й пащекуєте, постояли б отут,

де з-під коріння витікає ґрунт».

А сніг налиплий клонить вперто долу,

і в кожну складку проникає холод;

хоч руки іще корчаться в гілках,

рвонутись хочу… Зупиняє страх;

і струменем повітряним розгорне

всі пагорби, горбочки, могилки,

і ні струмка не стане, ні ріки —

одна земля безлика і потворна.

Отож стою на протягах осінніх

і чую: гляньте — дерево без тіні.

Бо увібрала тінь волосяниця,

аби у ній сховалась синя птиця,

щоб височів, немов дороговказ:

сюди, сюди ходу спрямує час;

аби не збився він на манівці,

тримаю землю міцно в кулаці.

***