“Непроминальний світ не розчиняє двері”

Непроникальний світ не розчиняє двері:

гну погляди прямі, б’ю пальці об граніт,

лиш сухо шелестять дерева костопері,

повітря нерухоме твердіє, наче лід…

І костяна стіна укопаного лісу

розступиться на мить і вглибині замкне.

Рукою відгорну я димову завісу:

який байдужий світ, яке життя сумне…

Розбратане усе, роз’єднане, вороже…

Важка і темна плоть завжди окремить нас…

А де ж любов? Невже ж в душі порожній?

Чи в неї ж можна втиснути увесь безмежний час?

Все змінне, плинне все, безглузде,

бо все смертне.

Птах — витвір ліпоти у виямці гниє.

У замкнутих тілах безвічне щось заперте…

За межами душі душевний простір є…

Навіщо будувать це тіло неповторне,

біжучу множить кров у жилах ворушких,

якщо його злама слухняний кат потворно,

каркас життя розтопче той чобіт преважкий,

який втоптав в багно тобольське всю родину,

в товсту сибірську кригу тіла замурував?

І ми хіба живем? Поволі ніби гинем…

На власну душу хто нас позбавив прав?

Не стиснутись в єстві самітному до крапки,

обчислено тіла, на облік взято кров,

і голова твоя підігнана під шапку,

і взято під контроль роздвоєне перо…

***