Непрошені гості

Було ще літо, а я вже відчувала запах осені,

І те, що я й моя любов – ми гості у тебе непрошені,

Ми увірвались у твоє життя – як ураган,

Несли прекрасне, помираємо ж від болю й ран.

Я стала пташкою, в якої виросли вже крила,

І хоч не знала висоти – та я летіла.

Весь світ для мене був, як рай, а Бог в нім – ти,

І я була щаслива, що пізнала радість висоти.

І тут в один момент я зрозуміла,

Що на однім крилі у небо я летіла,

Й що є рай там, але Бог – не ти,

І стала падати в безодню пустоти.

Та все одно я дуже вдячна Богу,

Що сили дав мені пройти оцю дорогу,

Щоб зрозуміти, що любов тоді жива,

Коли у неї – два міцних крила. 

***