Нервовий Бог

Раз бабуся в піст великий

Сиділа сама.

“Ніхто, — дума, — не побачить,

Нікого ж нема.

Відламаю шмат ковбаски

Та тихенько з’їм”.

Раптом блискавка як блисне!

Як торохне грім!

Затряслися стіни й стеля,

Загойдався світ.

В хаті смаленим запахло —

Загорівся дріт…

— Милий боже, — шепче баба, —

Хати не спали!

То ж до чого бузувіри

Бога довели.

Милосердним був, ласкавим

У старі часи,

А тепер готов убити

За шмат ковбаси.