“Нервовий подих свідчив вічні злидні”

Нервовий подих свідчив вічні злидні…

Він часто дихав — хату зігрівав,

з якої світу білого не видно:

навколо муром виросла трава.

І тільки стежка спрагла до криниці

збігає стрімко і верта назад…

І соняхи рябі та темнолиці

блукають жебраками поміж хат…

Дух зубожіння, виснаження часу,

прикметний день безглуздої доби,

коли нещадно нищиться прекрасне

і топчуться знецінені скарби.

З кутків виходять сутінки вологі,

і цвіль повзе, мов гусінь, по стіні.

Уява бідна, і слова убогі —

умови щонайкращі для брехні…

І крізь свідомість йдуть радіохвилі,

впроваджуючи в неї райський дух,

і заперечить дійсністю безсилий

спустошений махорним криком слух.

…Так і стояв посеред хати босий

і посміхавсь щасливо сам собі…

Крізь кропиву проламувалась осінь:

семидесята у його добі…

***