Невідомий художник XVII ст

(З циклу «Музейні експонати»)

Вороття блудного сина

Зменшилось поле, і ліс підступився далекий,

ніби хтось вибрав з повітря блакить,

мерхне в сокири крило, як в лелеки, —

спурхує вгору вона, але не летить.

Настіж прочинено чорні дерева —

з пам’яті лісу виструмує дух:

зубри і тури, мамонти древні

в поле пливуть, проминаючи слух.

В колі незримім не знати їх гніву —

опік на тілі сам по собі виника:

тінь на долоні що правій, що лівій,

мов по жарині, в долонях стискав.

Світу не втримає навіть свідомість.

Гнівом пропалена — лунко без слів,

ніби вернувсь після мандрів додому

і часову течію зрозумів;

бо не застав ні батьків, ні родини:

зменшилась стеля, і стіни зійшлись,

а замість солі в солонці — крижина,

цвіль на окрайчику, в кухлику — слизь.

Все осягнув… І почув, як чалапа

дух по долівці, бо знати сліди:

прочовги довгі, рисочки здряпин,

дзенькіт відра, де ні краплі води.

Щоки запалі, знаковані тінню,

креслять морщини, мов люстро старе.

Час — це безглуздя, плоті старіння,

довге чекання, що й розум помре…

В житло забрівши, він чує тісноту:

кухлі, цеберки, жмут павутин…

Тсс… Бо як подих — пісня із рота

рине… Оглянувсь — співа він один.

Стиснуті губи, та спів не вщухає…

Пахнуть медами спілі вогні…

Попід склепінням свіччина зграя

все кружеляє і гине в вікні.

…Збито обруччя — розсохлися стіни,

і мерехкоче сокири крило:

руки простерши, вкляк на колінах,

а на долонях віск захолов.

І німота, розростаючись болем,

в згаслу жарину пам’ять замкне.

— Ой ти маліюче полечко-поле,

нащо вгортаєш, як зерня, й мене?..

В поле сповзається гаддя-коріння,

і стовбуриння іде слідкома,

і норочку чорну зливаються тіні,

в крапку-мачину входить пітьма.

Змалився геть, але став всюдисущим:

полем і лісом, сталевим крилом,

наче всю безліч мачинок розлущив

і зрозумів, що в почині було.

***