Невинний спомин

Я вже багато написав рядків,

Нехай не всі та були серед них і вдалі.

Зарифмував мільйони слів

Про почуття любові, злості і печалі.

У них я був закоханий — розбитий,

Я в гніві й у соромі свої слова топив.

І був у них я щирим і відкритим,

Струною металевою я голосно бринів…

Я з крайнощів у крайнощі кидався,

Шукав — знаходив, мить — і вже згубив.

Я часто від усіх надовго закривався

І алкоголем заливав свій лютий гнів.

Злітав у рай і птахом падав в пекло,

Був зрозумілим і незрозумілим теж.

Міг влізти в бійку — просто так, запеклу,

І деколи не помічав помітних меж!

Я був для всіх, не будучи для себе,

І егоїст в мені подекуди аплодував.

Мені нічого від життя не було треба:

Ненавидів всім серцем і кохав…

Не вірив в Бога, та молився часто.

Кому молився? Сам не знаю я.

Горів вогнем, і від життя я гаснув,

Прожив те все — мені відведене життя.

Сміявся… плакав — це не приховаю,

Кудись тікав від спалахів думок.

Радів я каві теплій і міцному чаю,

Я сумнівався та робив за кроком крок…

Та я — ніхто, і всі про це забудуть,

Лиш впаде на труну шмат мокрої землі.

Та байдуже — ніхто вже не осудить

Того, хто мертвим сном лежить у труні…

Холодні букви на сірому бетоні,

Бо мармур за життя не заслужив.

Залишать по мені невинний спомин

Про те, що вмер, любив і просто жив…