Невже ж навіки?

Схлинання співу калинового,

спливання крові в золоте,

кричання зручене з тривогою:

щось в святі чиниться не те…

Римується вже відчай з вічністю,

у горлі крик сучком загвинчено,

дороговкази покалічені

загналися у землю виклично.

І ніби струни, в мізку звивини

бриніть готові, намагнічені,

проте повітря часом скривлене,

а голоси словами мічені…

І зайві звуки долучаються

до першозмістів: «воля» — «кволя»…

«Вкраї…» «кров’їною» пручається

в свідомості, йде «доля» в «болі»…

І ніби кашель западющий

лунає гуркіт бетеерів…

Імперіє! Ти невмируща.

Ти пропадюща, як холєра…

Бинти — на трут, а на кресала

трощіть багнети задля іскри…

Шкварчить знов заклик, наче сало,

перед спрямованим вже військом:

«— То-варищі…» А з телевежі

кров скрапує в ефір кривавий,

і у безглуздому безмежжі

луна не «слава» — «рая», «клава»…

А ми, розгублені, мов діти,

руки шукаємо широкої,

щоб затулитися від світу

стоногого, стоокого.

І тулимо до віч полотнища,

волаючи: — Героям слава!..

Посунуло смертельне полчище

єдинозвивне і стоглавне…

І міниться блакить на золото,

що хутко жаром наливається…

Газетний крук з рук рветься полетом,

і страхом простір захлинається…

Натужний зір береться плямами,

аби розгледіти будучину…

Стають узвишшя наші ямами —

невже ж навіки ми сполучені?..

***