Незабутнє

Вона промайнула повз ме́не,

Мов подих тепла навесні, –

І бли́снули очі зелені,

Тебе́ нагадавши мені.

Тебе, вісімнадцятирічну,

Квітучу, п’янку, як весна,

Тебе, що у серці навічно

Була, є і будеш одна.

У світі зневіри і зве́ршень

Падіння і зле́ти я знав, –

А так, як тебе́, як уперше,

Нікого уже не кохав.

Востаннє ще раз промайнула

Та постать струнка у юрбі...

Якщо мене́ раптом забула,

Хай хтось нагадає тобі.