Незрячий

Стоїть над прірвою гори

бездушний чоловік, він без очей.

І вже від сонця ніс згорів

від багатьох недоспаних ночей.

Він втратив зір, не знає він,

чи сутінки вже, чи світанок.

У вухах тільки вітру дзвін,

що замінив йому коханок.

Він над безоднею стоїть, як на хресті,

розвівши руки в протилежні сторони,

увесь цей час стояв він на мості,

там вітер, тут — солодкий похорон.

Той одяг, що на ньому був

став шкірою за стільки років

з своїх очей кормив він тих птахів,

що забезпечують смертельні муки.

І неможливо тут збагнути,

як бідному цьому вчинити:

чи залишитись і забути,

чи крок зробити і втопитись?!

Де Бог? Де люди? Справеливість?

Врятує хто? Де милосердність і любов?

Чи взнає він про слово "ніжність",

якщо так ніжно по щоці стікає кров?..

Він хоче стрибнути і хоче залишитись,

бо ж він не знає, що на дні,

але ні з ким не зможе поділитись

про кляті долею ті дні сумні.

Але і далі буде він стояти,

над краєм прірви угорі,

до сонця руки знов підняті,

на шкіру знов сідають комарі.

Та кров не п'ють - її немає,

і ворони вже не клюють душі,

бо поки вітер повіває

повітря - кров і муки не страшні.