НФМЖ

у вирі днів, де темрява і світло,

сплелись в танку одвічної борні.

йшов наосліп, падав неприкрито,

топтав серця, що вірили мені.

спокуси п'янкі, як вино гріховне,

лились рікою в спраглу мою суть.

але настав той час, коли прозріння

пронизало душу, ніби грім.

побачив відображення я своє -

потворне, наче з найстрашніших снів.

і зрозумів: лиш я творець дороги,

що простяглась в майбутнє з-під ноги.

тепер я знаю: кожне слово, вчинок -

то цегла у будівлі власних днів.

і вибір мій - чи буде то будинок,

чи карткова хижа серед злив.

минуле не змінить, та є надія

на краще завтра - то моя ціль.