“Ні квітка безіменна, ні трава”

Ні квітка безіменна, ні трава

ще не збулися захвату і зросту.

І гоструватим духом кропива

виповнює вже перезрілий простір.

Затримує учепистий реп’ях

тебе на мить в дорозі відпочити,

і зір твій вгору піднімає птах,

аби в очах усе земне здрібнити.

І вимиває з пам’яті струмок,

мов бите скло, якісь події, дати;

іржавий з тину виповза гвіздок,

і далі не дає тобі ступати.

Обтяжливий пилок із лободи

крок уповільнив, бо летить супроти:

— Чому ти квапишся, навіщо і куди?

Там брамник спить в розчахнутих воротах.

Солома житня стрілами летить,

і тонуть ноги в куряву колісну,

ляга на губи павутинки нить,

і шлях засохлий впоперек вже тріснув.

— Але й позаду рушиться пісок,

і все зникає, западає в прірву…

Тому такий поквапливий мій крок,

що обганяю далечінь прозірну.

***