“Ні подумки, ні пошепки, ні вголос”

Ні подумки, ні пошепки, ні вголос

не викричу я розпачу ніколи,

не вимовлю ні словом, ні журбою,

пустошну глухомань, що за тобою.

Навіщо ти лишив напризволяще

мене, о Боже, в цій життєвій хащі,

де дні щільні, як паколи високі,

і ночі котять смоляні потоки!

Навіщо клопоти біля вогню недремні,

навіщо погуки даремні ці спасенні?

Навіщо всі труди та падкування,

якщо життя — повільне відмирання?

Навіщо ті відлунки так тасуєш,

що сам себе давно уже не чую?

А щоб спитав хоч раз себе самого:

— Чи ти готовий стати перед Богом?

***