ні слова

ні слова. жодної розмови людської навколо

промовляють дерева. між собою сваряться гілки клена

впала додолу я і слухаю сповіді вітру сумного.

він знав моїх предків, він знає й потомків

він повстав знову з мертвих, з шляхів темних і довгих

говоритиме сонце із розпеченим берегом

і пташина якась розкидатиме вереском

свою мудрість і смуту, перемоги й лютість

іще трошки й здається я зможу заснути

упірнути в минуле, повернутись додому

знову впасти на килим розтворитись додолу

там травою порости, залишити лиш кості

а самій стати шелестом ранку о шостій

я сидітиму тихо, проронивши лиш погляд

поки вітер на вухо шепотітиме повість