“Ні змістом образу, ні висотою звуку”

Ні змістом образу, ні висотою звука

тебе не визначить, не вичитать зі слів,

кут розімкнути, розломивши руки,

зір розчахнути широчінню днів…

О про-сто-ро-бла-га-бла-ки-бо-лю-ча…

самовагома… ніби пух кульбаб…

на видноколі в дзеркалах летючих,

в лелечих зблисках, в захлинаннях жаб…

в гніздечках крапель, у відбитку хвилі,

в одсирілім безлюднім курені…

Переліки усіх прикмет безсилі

тебе означити, бо ти углибині.

Чорноземи, запечені в гудроні,

і жайворята мертві у житах,

і кисле листя, яблука ж солоні,

і на устах отруйна гіркота…

Приречена, немовби на погибель,

на місиво пекельне в казані,

ти вивергаєш з річки мертву рибу

і домовини схитуєш на дні…

Суцільний розпад, нищення та тління

і вимивання вічності з ґрунтів,

стирання рис і чоловічих ліній,

суспільний вар безликості в житті…

Що вродить на твоїх іржавих нивах?

Осот в’язничний? Цвинтарний полин?

Бринять дроти, і сурмлять труби криво,

смола гаряча виступа з глибин…

Повітря скрізь посноване волоссям,

день заліпили чорні лушпайки —

і тонуть у густому купоросі

роз’їдені і землі, і віки…

***