Нічні дзвони Володимирського

1

А дух поблизу ще витає,

душа поміж людьми блукає:

вже дому іншого шука.

Вона безсмертна — кожен знає,

бо в неї виходу немає,

коли заблукана така.

А вже покликано до столу,

до гурту давнього помолу.

Згадай, кохана: в домі цім

ти стріла дівчину на святі.

А де сиділи винуваті

за долю, кинуту в цей дім?

Найтонші в домі цьому свічі,

церковні в домі ризи й річі.

Тут мати треба на хребті

сліпих років залізні міти,

аби тебе прошепотіти,

збагнувши, що карбИ не ті.

І я шепочу: Україно.

І я шепочу: Україно.

І я шепочу ще і ще.

Я цілував коханій очі.

Я не згадав про віно отче,

де все пече, бо все пече.

Не прошепочу: хай святиться!

Бо небо це і ця пшениця

відторгнуть воду і росу.

Небесні і підземні гули…

Де наші дзвони затонули,

той звук, що відвертав грозу?

Хай нас не буде, хай немає,

хай смерть сама переконає

у тому нас, що нас нема.

А ти безсмертна — кожен знає,

бо в тебе виходу немає,

коли сама, як смерть сама.

О, не печалься, наша нене,

що мливо господа буденне

для нас, — не вперше рветься нить.

Немов покаже їхня мати:

цих продавать, цих дарувати,

а цих сліпих щенят топить.

Тебе, як дівчину в палаті,

лікують ті, що винуваті

за долю, кинуту в цей дім.

О дівчинко, куди біжиш ти?

Кому це ти кричиш: залиште

мене в безумії моїм?!

2

До яблуні прийшла вона під ранок

і на коліна впала

й не дістала

коліньми землю.

Дівчина не впала —

не дав, —

немов хотів підвести, —

зашморг.

І дерево дрижить під небесами,

і дівчину гойдає.

Біля мами

лягти вона хотіла. І до мами

в повітрі добігала вже…

над нами.

Ми й поминальний виліпили пряник,

щоб не забути,

як ми розгойдали,

щоб не забути,

як ми відрізали

невісту, доколисану під ранок.