Нічний дух

І кануло, і догоріло,

слід, наче рану, затягло,

і тільки хмара скров’яніла

важке заносила крило

над небокраєм, над селом,

де шлях іще пашів теплом,

а в порох з дійок обважнілих

викрапувалось молоко.

Дзвенів колодязь ланцюжком,

і дух нічний, протерши очі,

вже виглядав з горища ночі.

І ріжками так нетерпляче

постукував у жесть гарячу.

Все ширше нахлинала сутінь,

і все виразніш було чути

дрібний і нетерплячий стук;

господар стежив: на покутті

тенетища латав павук.

А серцем чув, як на горищі

хтось барабанить в трунне днище,

і не звести затерплих рук,

щоб до ікон перехреститься

або ж узяти патерицю…

Та скільки ще терпіть тих мук?!

Гуде й відро — вловило вухо,

що то джмелить у ньому муха.

Сухими пучками він сухо —

не від чола, а від очей —

почав творити хрест: ачей

пощезне ця бісівська скруха…

Та дух нічний немов затявся,

вже стукать ратицями брався,

і, дибки стаючи, скакав,

і півнем голосно кричав…

Спи, діду, глибше, відсипайся…

І спав би дід — повік не склепле.

Усохле тіло ледве тепле,

а в горлі голос пересох…

Світає… Баба косу клепле —

худа-худюща… Не дай Бог!

***