Нічний гість

З губ знявши усміх, мов каблучку,

він без потайності сказав,

що вчора селезнем літав,

та хтось в крило йому улучив —

бо раптом рану показав…

Та ще додав, що він — криниця,

та хтось прийшов води напиться

і джерело замурував…

— Нутро замкнуло крові краплю…—

При сухорукому багатті

криниця пригадалась раптом,

з якої води ми пили,

та каменюку хтось звалив,

розреготавшися квадратно…

— Хіба є докір без сумління? —

Узять хоча б цю ніч осінню…

Ви грієтесь — вогонь з хрестів —

в теплі шукаючи спасіння…

Нема… не буде й поготів…

Все потайне — відразу ж явне.

Життя, як сіно водоплавне,

допоки повінь, то й пливе…

Забуте стало знов недавнім,

воскресло все, що неживе…

Забитий птах, образи люті,

чиїсь волання непочуті,

а страх, що попелом з грудей,

а гнів на голови людей,

а чужоложництво, а зради…

Відбилось все в огню свічаді,

всі від криниці до небес…

Жарина вказівна, як перст,

горить прицільно… Гість дрімає…

І тайна дрож усіх проймає…

Відкривши браму в ніч безкраю…

Забравши хто які пожитки,

один за одним ланцюжком

ми в ніч ішли і жару злитки

в кишенях несли потайком…

***