“Нитки промінні гай сплітають”

Нитки промінні гай сплітають,

зі світлом погляд твій ріднять,

пташки зникати відлітають,

аж крила спалені димлять…

Розбризкують себе по краплі

в димучу далеч весняну.

Трава кладе зелені гапти

на стежечку уже лляну.

П’ю колір з проліска квапливо,

неначе мандрівничий джміль.

Щасливо, радосте, щасливо,

коли кружля по жилах хміль…

Поголубіла тінь стікає

чернечним кольором з пенька,

димить земля, як скибка сяйва,

в твоїх підсвічених руках…

О, не вистуджуйся ж ніколи,

ні з мови, люба, ані з слів,

бо навіть серце захололо

в колишнім сповитку снігів.

Я поклик ламаний і гнутий

уплів в березові гілки.

Чому мовчиш? Невже ж не чути,

як рвуться голосно нитки?

***