“Ну що я міряю? Не знаю”

Ну що я міряю? Не знаю.

Годину, день чи власний вік?

І починав з якого краю?

Від губ, від пучок, від повік?..

Поміж долонями весь простір,

поміж губами — голос весь,

безмежжя все — у високості,

і вся безмірність в слові «днесь».

Ну дві руки, ну десять пальців,

ну лікоть, крок, година, мить…

Та час як черепаший панцир —

його лиш можна розтрощить.

Але не зміряти ні частки,

ні цілокупності — нічим;

ніхто ні дрібки не привласнить,

як не затиснуть в жмені дим.

І чи правдива моя міра?

І чи не вітру я ловлю?

Обтяв об мітки власну шкіру

і кров злизав листком щавлю.

Числом обмежив свою долю,

зарубками відчленувавсь

від вічності, що подовкола,

і вилучив із неї час.

Та час, пощерблений трибками,

наче колона крейдяна,

кришився, розпадавсь грудками,

росла могила під ногами,

і глибшала височина.

Та перехлюпувавсь за межі

думками, голосом, життям

і бачив з крейдяної вежі,

що часу більше «тут», ніж «там».

***