ну що ж розкриваю душу

Я показую людям,

що вмію сміятись,

що вмію бути щасливим.

Але я помер п’ять років тому,

і ховаю це глибоко в собі,

хоч біль все сильніше мене точить.

Зсередини — ніби чорна діра,

що вибухнула і затягує все більше

остатки душі —

душі, якої, насправді, немає.

Але є щось у грудях —

щось більше, ніж просто порожнеча.

Чи намагався я втекти?

Від реальності? Від себе?

Так, у кожній хвилі, у кожному моменті

я прагну забутись, не думати —

а краще — взагалі пропасти.

Мільярди років мене не було,

і мільярди не буде,

тож чому життя не може дати

хоч дрібку щастя?