“О свято снігів всевидющих, дзеркальних”

О свято снігів всевидющих, дзеркальних,

глухих, сповивальних, твердих і сипких:

налицина блазня з обличчям печальним,

весільна сорочка, пошита з луски.

Прилипли долоні до білих полотен,

аби не закутало знов сповиття;

та вже прикипіла пов’язка до рота,

аби не хулив прохолодне життя.

Гривань сиволобий пливе через поле,

вилискує срібно і спис, і шолом…

мальований воїн… пустеля… навколо…

похмільне минуле, схололе тепло…

То думки клубочок чи подиху кужіль?

Примарне, безживне, сипуче, мов сніг, —

життя безтілесне, до часу — байдуже,

слідів не лишає, не топче доріг.

Проходить крізь камінь,

крізь вушко голчане,

виповнює плоть нерухому ущерть,

втрачає всі риси обличчя печальне —

налицину блазня доліплює смерть…

Легенями, шкірою, зором та слухом

вбираємо світ, аби швидше забуть

примарну безликість, невидимість духу

і тиші густої глуху каламуть.

Чи воїн у тіла твого оболонку

вмостивсь на ночівлю і шкіру розтис,

чи зменшилась, може, душа аж до голки?

Та чий то в куточку виблискує спис?

Посріблений, гострий, лункий — з потойбіччя, —

на держалні срібнім роса мерехтить…

Кольчуга на кріслі — з якого сторіччя?

Встаєш і не знаєш, а як далі жить.

І чують підошви холодність паркетин,

годинник цокоче, членується мить…

За вікнами — сніг, а на ліжку — замети,

і плоть твоя, ліплена з снігу, тремтить.

***