“Обертається свято життя в сумування”

Обертається свято життя в сумування:

над розпалищем тіла сумує душа.

Кожен день може бути останнім,

а ти думав, що вічне тривання,

і чекав за смерканням світання,

і тому час свій сипав з ковша.

В плюсклій думці себе відшукати

ти не годен, бо й пам’ять пуста.

З усіх слів найзбагненніше — мати,

найкволіша рука вузлувата,

найвразливіше серце щербате,

найнадійніші плечі хреста.

Каламутиться зір відчужілий

і не хоче себе розпізнать

у руїнах колишнього тіла,

що жада не безсмерття — похмілля.

Лиш з очей, вже давно спорожнілих,

ще не змито небесну печать.

І, обернені пильно у себе,

вони бачать краплинку живу

у дуплинні, у зцямрених ребрах,

краплю світла, краплиночку неба,

що згорнулась, мов іскра, мов звук.

І забуто всі свята, печалі,

сльози, радість, і кпини, і гнів,

авеню, парки, лавки, вокзали;

притабанив сюди, тут відчалив,

за щокою лиш гумка, як сало,

а на серці — що кривди, що слів…

Все зійшло, як сніги, відгоріло.

Ось скампиця, газета, ціпок.

Ой навіщо душі тлінне тіло,

лучче б вільно у небо летіла,

як у простір відкритий сніжок.

***