Обіцянка

Цей кримський рай — з незгаслим розмарином,

коротким строком визначених втіх —

прискорював життя і майже похвилинно

нагадував, що жив не так, не так, як міг.

Безглузда метушня, застілля та похмілля,

спустошлива любов, порожні балачки…

Та інколи душа, мов вирвавшись з підпілля,

зболіло рвала рот — світ рвався на клочки.

Та хто я? Що я міг? Закинути роботу?

І вицмулить вина на півтора кербе?

І солодко заснуть у кирзових чоботях,

і бачити вві сні в Криму, в раю, — себе?..

Лежать на лежаку холодному до ранку

і слухать хлюпіт хвиль, і скрегіт ріняків,

і думать про тепло під моря колисанку,

про твердість кулаків та волю жебраків.

Я міг би, міг би жить велично у лахмітті

і думати про час під сколихи зірок,

якби ж не ця душа, залякана, самітна,

якби ж не тіло це, протерте до дірок.

Якби не розмарин, не мирт, не лавровишня,

то думав би про світ буденний та простий…

Та жив я так, як жив, — по-іншому не вийшло.

Проте я знав, що йду до світлої мети.

Вона десь на краю півострова чи в морі,

по обрію пливе переблиском вогнів;

якби ж не світло дня, аби не сни прозорі,

обіцяний той рай приснився б і мені.

***