Обіднє сонце

Торкаючись плеча він повертає її фігуру до себе.

Вона сидить в безмовному очікуванні чогось,

А він нахиляється і торкається її губ.

Вона не розтуляє пишні вуста, але в погляді читається несміливий допуск.

І врешті, вдруге, як він схиляє до неї свою голову, вона зворушено відповідає,

І він повертається на диван мов несамохіть учинивши дрібний злочин

Чекає, аби його пробачили, або з непевною ходою

Накинули на шию оберемок тісних уз за його проступок.

Вона підводиться і опускаючись на його коліна знову цілує

Перебираючи руками волосся на потилиці.

Це все її погляд. Цей погляд в якому хочеться пролетіти кометою

Із провидінням катастрофи, що спалахує серпанком її смутку.

Ні, ні не кажи цього, — на її чолі читається юна пересторога,

Вона відвертається. Ні, ні не любиш. Не кохаєш,

Це неправда, так не буває, ти перетасовуєш стару колоду карт

І вириваєш червленого валета з моїх рук.

Її губи тремтять. Просто цілуй. Зустрічай мене у соняшнім саду

В тінистій альтанці, пригорни до плеча і цілуй,

Бо я ніколи тебе не любитиму. Надто пізно,

Надто пізно для щирості перед полум’яним

Обіднім сонцем.

14.07.2024