“Облудними словами заличкую”

Облудними словами заличкую

життєві незугарності і страх:

— Усе гаразд. І горя не існує.

Душа окремо. І окремо прах.

Не нарізно, а мов одне в одному,

живуть, як різнойменні близнюки:

п’є тіло мед, а на душі — оскома,

бо різні вподобання та смаки.

Що квапиться одна все надолужить,

меди допити, діток нащадить,

то друга до життя немов байдужа:

воно для неї — то коротка мить…

Увібгана у тіло, завше суща,

в минущому — про вічність дба вона;

і, мов горіха, плоть вона розлущить,

і вилетить, бо меж не зна, не зна…

А тлінне тіло — клопотун і дбаха —

живе собі, все знаючи про час,

у кокон душу замика від страху:

відмахується — хай минає нас.

І, мов мураха, стягує докупи

по дрібці збіжжя, множачи майно,

і надбане щодня рахує тупо,

хоч дні його зраховані давно.

Про судний день і думку відганяє:

чим глибше страх, тим більше в роті слів,

що розлітались, мов пташина зграя,

і навіть сам себе не розумів.

І, склеївши стару розбиту миску,

він мимрив задоволено під ніс:

—Хе-хе, як ловко, що й не видно риски…—

та зір його туманився від сліз…

І вже не бачив, як крізь вутле тіло

просвічував усміхнений близнюк,

мов виліплений з снігу — чистий, білий,

і крила віхоли здіймались замість рук.

Він ніби знав заздалегідь хвилину,

коли зітхання розведе вуста

і, звільнений раптово, він відлине

туди, де інша плоть і тіснота.

***