“Обтяжені світлом, вгиналися хмари”

Обтяжені світлом, вгиналися хмари,

і срібло крізь отвори туго струмить,

спалахує біло на віддихах пара,

і грає на вилогах снігу блакить.

На білому огирі дух білий їде,

і срібні підкови в повітрі блищать,

і ніби відлуння — зникає безслідно,

відбивши на грудях підкови печать…

Проте не відчув я потуги удару,

що подих забив мені нагло на мить, —

і видихав раптом золочену хмару,

а в ній, мов камінчик, пташинка сидить.

— Душ-ш-а! — хотів крикнуть — повітря забракло.

По обрії мчав, мов примарний їздець.

Ввідхнув я у груди морозу й заплакав —

запікся на грудях півколом рубець…

І вершник той зник, розповзлася хмарина,

і я несміливо шурхнув у замет,

де грудкою криги втопилась пташина, —

я взяв, аби визволить з срібних тенет…

Хотів відігріть, та тепла бракувало,

повітря не мав, щоб у неї вдихнуть.

І кроки гранітні мої скреготали,

неначе іржею взялась біла путь…

Від райського співу лиш це й позосталось,

а білість вапном їла очі мені,

і люто копита кругом скреготали,

і слід від копита на грудях дзвенів.

Я ніс ту пернату крижину в долонях, —

хай світлом її примагнічує вись.

І білі на обрії здибились коні,

на хмарах сліди від копит запеклись.

***