Об’явління

Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,

як врешті зрозумію життя таємний глузд,

зів’ялий лист незнання, мов буря, розмету

і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.

Землі закриту книжку в обгортці синій неба

з дрижанням від напруги руками розгорну.

Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,

і світла сніп розвиднить кімнату днів курну.

Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,

яка проб’є прозрінням усе нове й старе,

яка мовчущим криком німих очей закличе

і обрій в безкрай неба двигне гір двигарем.

Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,

і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.

У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі

заслуханий, задивлений поет — сліпий.