“Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина”

Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина,

і голка води, і тепла горошина.

Оце нам на наше обшир’я зрожевлені яблука сміху,

і слово, дароване всім на утіху.

Джмелі нам куйовдять волосся,

ядуху роздмухують, небо дірявлять, як пемзу,

бо солоддю зірок воно узялося —

крило мерехтить гостролезо.

В зеленому гудинні бродимо ми, мов комахи,

піснями рясними родимо влітку, як птахи.

Які ж ми багаті:

століття, як соти стоять непочаті,

а там, поза склом,

поза рівнем припливів, відпливів, —

квітки однослівні і барви щасливі,

золочені сонцем, оздоблені сонцем,

підведені сонцем, облиті,

і лікті, і спини, і голови миті.

А в головах — що то за клопіт, що за морока:

обчислювать, звідки це сяйво й допоки,

вимірювать подих в легенях,

виважувать радість у жменях…

А може, на краще

котить горошину тепла з косогору,

а в жилах гуляє хай голка прозора,

щільніше зшиваючи стопи з стежками пругкими,

щоб ближче ходилося ними…

А може, на спогад ця розкіш дається

і спрагло водиця так п’ється,

щоб смак нам не зраджував,

спрага стає все палькіша, палькіша,

і кожна хвилина щодалі — густіша, густіша…

***