“Оце обличчя у вітрині”

Оце обличчя у вітрині

належить не мені віднині…

Хіба отой шарпак — то я?

Обличчя скресло, зір зів’яв —

в стручечку губ ні квасолини…

Бо ліплений з пісної глини —

обсунувсь на дощах, звітрів;

на тім’ї в’ялі волосини…

і тінь не відпускає ніг.

Та що казать? Коли мовчання

правдиве свідчення останнє,

слух реагує на слова:

«Раз-два… раз-два…»

А очі.. Що я бачу ними?

Як йдуть провулками старими

такі ж точнісінькі, як я.

І смиче їх за нитку диму,

скажи мені, рука чия?

І за чиїм я повелінням,

своє міняючи одіння,

дивлюсь незмигно та сміюсь.

І не сумління, а терпіння

у мене, — з ним міцний союз.

Не здерти маски м’язової,

що формувалась для героя,

та ж я зісподу — боягуз.

Боюсь пересудів та кпинів,

поважності ні на краплину.

Пісна пересихає глина,

торкне хтось раптом — розвалюсь.

***