Ода чесному боягузові

Ти вбив свій горизонт і небо отруїв,

Дав дулю сонцеві і плюнув в очі хмарі.

Живеш повзком і помисли свої

Ростиш в клоаці з підлістю у парі.

Багатогранний ти, аж круглий, ніби вуж,

Білоголовий метр із чорним піднебінням.

Співаєш пісню все одну і ту ж,

Що рахітичне наше покоління.

Так! Ми не густо кричимо “ура”,

“Ура” в нас пахне хлібом і станками.

А здохнути тобі давно прийшла пора,

А нам – покласти на язик твій камінь.

Люблю я Вас і віддаю чолом —

Стружу для Вас міцні дубові мари.

Пишіть!

Колись мій Тузик за столом

Перечитає Ваші “мемуари”.

“Прапор”, 1, 1963